Українська громада в Сербії
Історія становлення української громади в Сербії
З території сучасної України, у давні часи та в різних історичних і економічних умовах, український народ переселявся на простори сьогоднішньої Республіки Сербія. Ще в XV столітті, за часів навали Туреччини на Балканський півострів, починаються доселення церковних і учених людей. Поступово цей процес посилюється, особливо на початку XVIII століття. Найінтенсивнішими і наймасовнішими були переселення на територію сьогоднішньої Воєводини, яка в той час входила до складу Австро - Угорщини. Заслуговує уваги й те, що в 1735 році викладачами латинської та слов’янських мов, філософії та богословских наук в Сремських Карловцях були професори з Київської Академії. Одним з найвідоміших серед них був Емануїл Козачинський. Він написав і разом зі своїми учнями поставив першу сербську театральну виставу.
Перебування українських ченців у фрушкогорських монастирях початком XVIII століття відкриває ще один особливий розділ сербсько-українських зв’язків. Так, наприклад, в 1743 році Арсеніє Йованович Шакабенда з київського монастиря Печерська Лавра (перший вищий учбовий заклад східних слов’ян і предтеча Київської академії) доводить в Карловачку митрополію іконописців. Ці майстри розписували монастирі та навчали ремеслу сербських малярів. Деякі з тих фресок і сьогодні прикрашають стіни та арки фрушкогорских монастирів. В монастирях Обед (не зберігся), Врднік, Язак, Бешеново, Шишатовац, П’ятковиця, Кувеждин, Дівша, Привина Голова, Хопово, Крушедол, Велика Ремета, Гргетег, Раковиця і Беочин зберігались такі Богослужбові та церковні книжки, видані в Україні, такі як: Київські псалтирі, літургії, Біблії, життя святих, апостоли, апостольські розмови, канони, духовні альфабети. Серед них були і книжки з природних наук, бесіди, філософії з логікою та інші. Більшість з них збереглась і до сьогоднішніх днів. Тільки в двох монастирях - Фенек і Мала Ремета, не було книжок з тих часів.
В першій половині XVIII століття, коли Австрія витіснила Туреччину з південно-східної частини Європи, почалося систематичне переселення людей з цілого Царства. Землі сучасної Воєводини в ті часи були слабо населені та економічно не розвинені. Це й так незавидне становище ще більше погіршилось переселенням Сербів на простори теперішньої України, де була заснована Нова Сербія і Словя’носербія. На ці вільні простори почалася систематична колонізація словаків, чехів, угорців, німців, поляків і інших народів.
Вже в 1745 році з території сьогоднішньої України починається переселення слов’янських народів у Бачку, Срем і Славонію. Перші організовані доселення були в Кулу, Крстур (сьогодні Руський Крстур), Куцуру та інші місця в районі Бачки, а декілька років пізніше в районі Шіду і Срему.
Запорізькі козаки у Воєводині. В 1775 році після зруйнування української козацької держави на Дніпрі – Запорізької Січі російська цариця Катерина Велика прогнала козаків з держави. Вони декілька років блукали краями турецького царства, берегами Дунаю, Молдавії та Татарії. Незадоволені умовами життя в Туреччині козаки попросили в австрійського царя Йосипа II дозволу на переселення в Царство. Після довгих переговорів вони отримали згоду. Але запропоновані умови доселення були досить несприятливі для запорожців. Козаки були зобов’язані самі озброюватись та забезпечуватись кіньми, служити під командуванням німецьких офіцерів, носити тільки свою народну козацьку форму, не мали права одружуватись, їхнє пересування було обмеженим, нагорода за військову службу була мінімальною і так далі. За таких умов в 1785 році доселено від 7000 до 8 000 людей. Це була друга хвиля переселення українців на простори сьогоднішньої Воєводини. Частину козаків, розділених на малі групи, розселили в зоні військової області в напрямку Туреччини. Розміщені в районі Банату, козаки мали свій збірний центр в Темішварі, а бригади в Панчеву та Білій Церкві зі збірним центром в Сенті. З цього центру, пізніше, вербували людей до міліції Суботиці, Нового Саду і Сомбору. Постарівши, козаки виходили з війска зі скромною платнею і поселялись в Тітелі, Ковілю, Шайкаші та інших околицях.
Подальша доля цих Українців не достатньо висвітлена. Деякі історики вважають, що через заборону одруження це козацьке плем’я поступово вимерло. Інші думають, що запорожці асимілювались з місцевим населенням і стали Сербами. Можливо частина козаків і не затрималась на тривалий термін в районі Бачки, а повернулася старими шляхами в Задунайську Січ, а можливо навіть і на Дніпро, в рідний край - звідки і прийшли. Сьогодні про існування тих Українців не залишилось достовірних відомостей.
Еміграція в двадцятих роках XX століття. В двадцятих роках XX століття (під час Жовтневої революції в Росії) майже 70 тисяч біженців з України і південної частини Росії знайшли свій прихисток в Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців. Між доселенцями було близько 40 тисяч військових і 30 тисяч цивільних людей. Припускається, що серед емігрантів було більше, ніж 30 тисяч Українців за походженням або місцем народження. Спочатку ці біженці були розміщені на території всього Королівству близько у 300 колоніях. Тільки в 1924 році вони отримали право вільного вибору постійного місця проживання. Більша частина висловилась за Сербію, а переважна більшість Українців з західної частини України обрала Белград, Загреб, Воєводину та Славонію.
Було засновано Культурне товариство «Просвіта», а згодом і «Українське товариство». Готувались Шевченківські вечори, співались українські пісні, читались вірші, були присутні народні танці, у викуплених приміщеннях відкривались бібліотеки та читальні зали тощо. Шевченківські вечори в Королівстві СХС переросли в «Дні української культури». Театральний гурток товариства плекав театральний репертуар Верхунського, а у співпраці з сербським хором були організовані успішні концерти, під час яких виконувались сербські та українські пісні. З часом «Просвіта» відкрила власні філіали в Новому Саді, Великому Бечкереку (пізніше Петровград, сьогодні Зренянин), Суботиці, Шіду та в інших місцях. У Смедереві було засновано Товариство «Кобзар», яке мало драматургічні та музичні гуртки. Українські аматорські драматургічні гуртки існували в Шабці, Пожаревці, Заєчарі та в деяких менших місцях. Студентська молодь заснувала українське товариство студентів. Серед емігрантів було богато високоосвідчених людей (професорів, адвокатів, лікарів, фармацевтів, митців та інших), які залишили глибокий слід в освіті, мистецтві та культурі Сербії між двома світовими війнами.
Колонізація Воєводини. Наймасовніші переселення Українців з Боснії до Сербії були після Другої світової війни, у 1945 - 1946 рр.. Новоутворена держава - Федеративна Народна Республіка Югославія населяла Воєводину партизанськими сім’ями з Босни, Ліки, Банії, Герцеговини, Далмації, Чорногорії та Сербії. Цією колонізацією переселено декілька десяток українських сімей. Українці поселились в Руському Селі, Нових Козарцях і Країшніку в районі Баната, потім в Будісаві, Ковілю, Качу, Бачком Ярку, Змаєву, Раткову та інших місцях в районі Бачки, а декілька родин поселилось в Бешкі, Добановцях і Соко Салаші (біля Земуна) в районі Срема. Беручи до уваги велику територію, на якій перебували колонії та малу кількість сімей, Українці становили малочисленну громаду у всіх цих місцях.
Поодинокі переселення. В п’ятдесятих та шістдесятих роках минулого століття, в пошуках кращих умов життя, Українці інтенсивно переселяються з Боснії у Воєводину. Незважаючи на поодинокість та неорганізованість переселяється велика кількість людей. У Воєводині створюється помітна українська діаспора. За переписом населення після Другої світової війни, як і до неї, неможливо було визначити справжню кількість Українців у Воєводині. Українська національна меншина не була виділена як самостійна, а розподілена під спільну назву «Русини, Рутени, Українці, Малороси», або поділена за релігійною орієнтацією. Ці дані не вказували на справжню кількість Укрїнців і викликали вагання та подив користувачів цих списків. Тільки після перепису 1971 року Українці отримують свою національність і на списках перепису населення мають свою колонку.
Сьогодення
За даними 2002 року близько 11 тисяч громадян Сербії називають себе русинами і близько 4 тисяч – українцями.
Регіоном компактного проживання меншини є Автономний край Воєводина, зокрема, адміністративний центр автономії Нові Сад та міста Врбас, Кула, Сремська Мітровиця, Інджія - для українців та Нові Сад, Руський Крстур, Куцура, Джурджево, Шид - для русинів. Незначна кількість українців та русинів мешкає у столиці країни Белграді.
Керівними органами національних меншин є Національні Ради.
Головою Національної Ради Русинської національної меншини в Сербії наразі є Стеван Самочета.
Головою національної Ради Української національної меншини в Сербії є Філіп Пронек.
Крім них, українсько-русинська громада заснувала Союз русинів-українців Сербії (член Світової федерації лемків) і Товариство української мови, літератури і культури "Просвіта" та інші місцеві культурні товариства.
Українсько-русинська громада, крім національних рад, охоплена діяльністю Союзу русинів-українців в Сербії (член Світової федерації українських лемківських об'єднань), а також низки культурно-мистецьких товариств на місцевому рівні.
Голова Союзу русинів-українців Сербії Б.Віславський та члени організації спрямовують свою діяльність на організацію культурних і освітніх заходів, які сприять збереженню української свідомості меншини. Зокрема, організовуються літні школи для молоді, проводяться виставки, цикли лекцій, присвячені важливим подіям історії України та історії русинів, українців Республіки Сербія тощо.
Важливу роль у збереженні української пісенної та танцювальної культури відіграють культурно-мистецьке Товариство " ім. Івана Сенюка" в м. Кула, Товариство «Карпати» у м. Врбас, «Коломийка» в м. Сремська Митровиця та "Кобзар" в м. Нові Сад.
Забезпечення освітніх прав.
Предмет «Українська мова з елементами національної культури» викладається на відділенні україністики філологічного факультету Белградського державного університету та факультативно, в рамках навчальної програми для учнів першого-восьмого класів, у дев’ятнадцятьох класах одинадцяти сербських середніх шкіл у містах: Нові Сад, Кула, Врбас, Сремська Митровиця та селищах Будісава і Крушіч Автономного краю Воєводина. Регулярне навчання русинською мовою здійснюється у гімназії «Петро Козм’як» (м. Руський Крстур) та середніх школах м.м. Куцура і Джурджево. Факультативне навчання русинської мови з елементами національної культури здійснюється у 35 школах 17 міст АК Воєводини РС. На філософському факультеті Новосадського університету функціонує кафедра русинської мови і літератури.
ЗМІ громади
Українською мовою друкується щомісячна газета «Рідне слово» та дитячий журнал «Соловейко». Радіопрограми українською мовою транслюють регіональні радіостанції в містах Врбас, Кула, Інджія, Сремська Митровиця та воєводинська компанія РТВ з м. Нові Сад. Українською редакцією РТВ щотижня транслюються 2 україномовні телепередачі. Окрім того, на території АК Воєводина періодично транслюються півторахвилинні щоденні інформаційні телепередачі українською мовою з сербськомовними титрами. Русинською мовою виходить щотижнева інформаційно-політична газета «Руске слово», молодіжна газета «МАК», дитячий журнал «Заградка», літературно-культурний журнал «Шветлосц», християнський часопис «Дзвони» та щорічне видання «Голос Союзу українців Сербії». На радіо Нові Сад програми русинською мовою щоденно займають 4 години ефіру, радіомовлення русинською ведуть також місцеві радіостанції в містах Кула, Врбас, Бачка Топола та Шид. Телебачення Нового Саду надає 11 годин щомісячно для транслювання русинськомовних передач.
Тимчасово переміщені громадяни України
Близько тисячі тимчасово переміщених громадян України отримали статус тимчасового захисту в Сербії у зв'язку з початком широкомасштабної російської військової агресії проти України. За потреби їм надається житло, харчування, медичні та освітні послуги.